КОРОТКИЙ

хронологічний огляд найважливіших подій в історії Карлівщини

(доповнено та уточнено 14.03.2017 року)

Вірогідно, до кінця листопада – початку грудня 1708 року землі по р.Орчик, на яких пізніше почало розбудовуватися майбутнє місто Карлівка, належали судді Полтавського полку, прибічнику гетьмана Мазепи – Івану Красноперичу.

Відгук про ті часи зберігся в дещо видозміненій сучасній назві лісу – Красноперівський.

Згідно з універсалами (охоронними листами) Олександра Меншикова від 18 червня (за іншими джерелами можливо 18 липня) 1709 року та, повторно, від 13 травня 1710 року, ці землі одержав у «довічне» володіння Полтавський полковий осавул (з 1709 року – обозний) Клим (Климентій) Нащинський, якими і володів до своєї кончини в 1722 році.

8-12 жовтня 1731 року – дата однієї з найперших, достовірних, документально підтверджених згадок про «слободу» Карлівка , де вона до того ж вперше фігурує під своєю сучасною назвою. Тодішній власник навколишніх земель – командуючий військами в Україні (Українським корпусом), в скорому часі Київський генерал-губернатор (іменний указ Сенату від 11 листопада 1731р.) генерал-аншеф російської армії, віднедавна австрійський граф Іоганн-Бернгард Вейсбах, принаймні восени 1731 року, використовував свою слободу в якості тимчасової резиденції (штаб-квартири) звідкіля керував та контролював за ходом робіт по зведенню знаменитої Української оборонної лінії, що простяглася від Дніпра до Сіверського Донця та мала захистити Гетьманську і Слобідську Україну від набігів татар. Є підстави саме його вважати і автором назви «Карлівка». Цю слободу він розпочав заселяти не раніше 1723 і не пізніше 1725-1726рр. на землях, які, починаючи з серпня 1722 року, були ним силоміць відібрані у вдови Клима Нащинського Євфимії та сина Якова.

26 квітня 1732 року – позитивною резолюцією на клопотанні І.-Б.Вейсбаха про надання йому Диплому на пожалувані в 1722р. маєтності на території України (згідно указу Петра І сенату від 16 квітня 1722р.) імператриця Анна Іоаннівна фактично надала йому юридичні права і на всі захоплені ним у той період землі.

Після смерті І.-Б.Вейсбаха 24 серпня 1735 всіма маєтностями надалі володіла його дружина, тепер уже вдова, - графиня Вейсбах до своєї кончини незадовго до 5 жовтня 1736 року.

Друга половина січня 1737 року – генерал-фельдмаршал Бурхард – Христоф Мініх отримав від імператриці Анни Іоаннівни в якості винагороди за успішний Кримський похід 1736 року маєтності покійного І.-Б.Вейсбаха, які рахувалися як отримані за службу.

З 26 лютого 1739 року відомо про факт перейменування Б.-Х.Мініхом «Карлівки» на «Мініхполь». Нова назва проіснувала принаймні до квітня - червня 1743р.

Стара версія, що, на жаль, вже понад 150 років публікується в різних виданнях та сутність якої полягає в тому, що нібито засновником та автором назви «Карлівка» був міфічний «Карл» Мініх є помилковою.

Всі свої надбання – рухоме та нерухоме майно Б.-Х.Мініх фактично повністю втратив після арешту в ніч з 24 на 25 листопада 1741 року під час державного перевороту на користь дочки Петра І – Єлизавети Петрівни. Юридично акт відчуження, в тому числі і карлівських земель, остаточно було затверджено Маніфестом від 22 січня 1742 року.

За часів І.-Б.Вейсбаха та Б.-Х.Мініха Карлівка (Мініхполь) набуває статусу адміністративно-територіального центру навколишніх земель, формується майбутній Карлівський маєток (протягом XVIII та до середини XIХ ст. ст. це Карлівська волость), виникають (30-ті роки XVIII ст.) та розвиваються села Федорівка і Варварівка…

В Карлівці будується бойове укріплення для захисту від набігів татар, яке за розмірами не поступається фортецям Української оборонної лінії (рештки цього укріплення відомі принаймні до кінця XІХ ст. , в деяких виданнях їх, вірогідно помилково, називають руїнами «палацу» та рештками «саду Мініха»).

30 квітня 1743 року імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом подарувала Карлівський маєток своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському, який після його смерті 6 липня 1771 року успадкував молодший брат, на той час вже колишній останній гетьман України – Кирило Розумовський. Загалом сімейство Розумовських володіло Карлівськими землями близько 106 років.

1752 рік – перше відоме документальне свідчення про майбутнє село Білухівка: - «В урочище Оричку при хуторе Белушенковомъ».

1771 рік - найперше відоме документальне свідчення, що вже принаймні в 70-х роках XVIII ст. Карлівка починає називатися містечком.

16 вересня 1774 року – під час подорожі по Лівобережній Україні містечко Карлівка відвідав дійсний член російської Академії Наук, професор природничої історії, академік Гільденштедт. Його перу належить найперша відома згадка про наявність на території Карлівки оборонного фортифікаційного укріплення.

За більш пізніми свідченнями, скоріш за все, то була земляна фортеця у вигляді квадрату з могутніми бастіонами по кутам. Загальний розмір споруди з урахуванням бастіонів (площа забудови) складав близько 227х234 метри.

9 червня 1787 року - під час повернення з подорожі до Криму, по дорозі з Полтави до Костянтинограду, імператриця Катерина ІІ зупинялася в містечку Карлівка та мала обід.

1787 рік – перші відомі документальні згадки про сучасні села Климівка та Максимівка (перша назва – Мокрий Тагамлик).

1799 – 1801рр. – перші відомі документальні згадки про сучасні села Попівка та, вірогідно, Верхня Ланна («хуторъ Вланкоскїй»).

24 квітня 1800 року – відповідно до «Распределительной записи имений графа Кирилла Григорьевича Разумовского между его сыновями» четвертий син останнього Українського гетьмана – Лев Кириллович Розумовський фактично вступив у володіння (юридичні права отримав після смерті батька 3 січня 1803 року) Карлівськими землями, що він ознаменував будівництвом в тому ж році дерев’яної «церкви Варваринськой» в селі Варварівка.

Лев Кириллович виявився найефективнішим господарником серед Розумовських. Саме за часів його діяльності було покладено початок розбудови промислових підприємств, переважно по переробці сільськогосподарської сировини.

Так «с 1808 года» його зусиллями була заснована суконна мануфактура, яка в середині ХІХ ст. була найпродуктивнішою та найефективнішою серед подібних підприємств Полтавської губернії і добре відомою далеко за її межами.

За станом на 1817 рік в містечку Карлівка та в селах маєтку діяли: 4 винокурених заводи, восколильний завод, селітряний та цегельний заводи, а також невеликі за обсягом продукції: полотняна фабрика, пивоварня, маслобійня та ін.

Ці обставини сприяли остаточному закріпленню за Карлівкою статусу містечка.

Належним чином розвивалося і сільське господарство, головною галуззю якого на той час було тваринництво, тож кількість овечих заводів було збільшено до 7 одиниць, великої рогатої худоби до 3 одиниць, діяв кінний завод…

Найперша в Карлівці лікарня почала діяти, вірогідно, в кінці XVIII – перші роки ХІХ ст. ст., а на Плані містечка 1817 року зображено навіть цілий «Лазаретный дворъ».

За рік до кончини Лева Кириловича (помер 21 листопада 1818 року) його коштом та опікою в Карлівці було збудовано унікальну муровану 3-х престольну Успенську церкву, якій пізніше, через дуже великий приход, судилося стати єдиною на всю Полтавську єпархію 1-го класу (варварськи зруйнована в середині 30-х років ХІХ ст. ).

Залишила по собі добру згадку і його дружина Марія Григорівна Розумовська будівництвом у 1828р., через 10 років по кончині коханого чоловіка, Благовіщенської церкви в селі Федорівка (єдина, будова якої збереглася на початок ХХІ ст. , але потребує якнайскорішої реставрації).

1817 рік – перша відома документальна згадка про село Нижня Ланна.

1836 рік – перша відома документальна згадка про села Мар’янівка і Маріамполь (Маріїнполь), засновані вдовою графинею Марією Розумовською у кінці 20-х – на початку 30-х років ХІХ століття. Маріамполь було розселено за часів нової власниці Великої Княгині Олени Павлівни, очевидно, у кінці 50-х років.

24 лютого 1849 року – Марія Григорівна Розумовська, вдова Лева Кириловича, будучи вже похилого віку, продала Карлівський маєток Великій Княгині Олені Павлівні, дружині Михайла Павловича – сина Павла І.

21 травня 1859 року набуло чинності «Положение для крестьян Карловского имения», що знаменувало собою безпрецедентну подію в історії всієї величезної Російської імперії – за два роки до приведення в дію знаменитої реформи 1861 року головні її положення (у першу чергу економічні) почали на практиці втілюватися в життя в умовах Карлівського маєтку. У підсумку селяни отримали найбільші у Полтавській губернії (і не тільки) земельні наділи та за найкращих умов.

У другій половині 50-х років ХІХ ст. , завдячуючи титанічним зусиллям мудрої господині і далекоглядної реформаторки Великої Княгині Олени Павлівни, саме на долю Карлівщини випала честь бути місцем зародження та опробовування на практиці великої реформи, що принесла визволення від кріпосного рабства багатомільйонному населенню імперії.

Подаючи приклад господарювання в нових умовах Велика Княгиня зосередила свої зусилля на подальшій розбудові промисловості маєтку. Так, на 1860 рік припадає заснування базового підприємства маєтку, по своїй суті ремонтно-механічного заводу (нині це найстаріший на Полтавщині Карлівський машинобудівний завод). В 1862 році став до ладу спиртовий завод – «винокуренное производство», якому не було рівних в усій Полтавській губернії, та який, за обсягом виробництва, не поступався найбільшим подібним підприємствам Російської імперії. А в 1866 – єдиний в губернії крохмальний завод. Його продукція нічим не поступалася найкращим європейським зразкам. (На початку ХХ ст. почав діяти ще один такий завод).

Прибутки Карлівського маєтку протягом пореформеного десятиліття збільшилися майже втричі.

Загалом розбудова переробних підприємств маєтку продовжувалася до початку першої світової війни, коли став до ладу останній з трьох цукрових заводів.

Вже на початку останньої чверті ХІХ ст. в господарстві маєтку було досягнуто такого стану, коли зібраний на полях урожай за його межі не переробленим не вивозився, а продукція була добре відома і на європейському ринку.

1871 рік – стараннями власниці маєтку Великої Княгині Олени Павлівни заснована найперша на Карлівщині (відома на сьогодні), так звана, «економическая библиотека» (існувала коштом Карлівської економії – маєтку).

5 червня 1895р. Миколою ІІ надано дозвіл на будівництво залізничної гілки Полтава – Карлівка, яка була відкрита для руху вже 5 жовтня 1996р. Через рік, в листопаді 1897р. завершено будівництво відрізку дороги Карлівка – Костянтиноград.

Будівництво залізничної станції в Карлівці є безперечною заслугою герцогів Георгія та Михайла Мекленбург-Стрелицьких…

Наскільки названа подія була вагома свідчить вже те, що Карлівка в багатьох документах того періоду почала частіше називатися не містечком, а «станцією Карлівкою».

Доречно зазначити, що з початку 1873 року Карлівським маєтком володіла Велика Княгиня Катерина Михайлівна (1827-1894рр.), донька Великої Княгині Олени Павлівни. А з 1894-го по 1917 рік маєток перейшов у власність її нащадків герцогів Георгія Георгійовича Мекленбург-Стрелицького (1859-1909рр.), Михайла Георгійовича Мекленбург-Стрелицького (1863-1934рр.) та їх сестри принцеси Олени Георгіївни Саксен-Альтенбурзької (1857-1936рр.).

Після смерті Г.Г.Мекленбург- Стрелицького 22 грудня 1909р. його частку маєтностей (третину від загальної кількості) успадкували дружина і діти – графи Карлови (походження прізвища не пов’язано з назвою сучасного міста).

Слід віддати належне братам герцогам Макленбург-Стрелицьким та їхній сестрі вже за те, що вони не стали дробити Карлівський маєток на три спадкові частини, а залишили його в спільному володінні. Тож до 1917 року Карлівщина продовжувала бути цілісним сільськогосподарським та промислово-переробним комплексом.

Карлівський район було утворено згідно Постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року. Його територіальною основою став колишній Карлівський маєток, але за деяких змін, так на північному заході маєтку села Тагамлик (сучасна Кошманівка) та «деревня Ладыженка» з навколишніми землями відійшли до новоствореного Машівського району, а на сході – села Хрестище, Кирилівка, Тишенківка (Красноградського району) з прилеглими населеними пунктами та територією відійшли до сусіднього Красноградського. А до складу Карлівського району було включено Білухівщину та Максимівку з округою, які раніше до складу маєтку ніколи не входили. Загалом же, за територією, колишній Карлівський маєток перевищував нинішній Карлівський район близько як на 14%.

Жовтень 1930 року – започатковано Карлівську районну газету, перша назва – «За колективне життя». В жовтні вийшли 3-и перші номери та підготовано четвертий – датований 1 листопада 1930р. (дата заснування

4 листопада 1930р. – не відповідає дійсності).

Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 жовтня 1938 року Карлівка віднесена до категорії селищ міського типу (попередні повідомлення про 1939 рік не відповідають дійсності).

Під час Другої світової війни Карлівщина два роки знаходилася в зоні німецької окупації і була звільнена частинами Червоної армії в вересні 1943 року.

Згідно офіційної статистики за роки окупації фашистами було розстріляно 266 карлівчан (за іншими повідомленнями – 291 чол.), вивезено до Німеччини 2718 чол., а загальні збитки нанесені господарству склали 1 мільярд 285 мільйонів 799 тисяч 168 карбованців (у тодішньому масштабі цін).

В рядах Червоної армії служили 5844 мешканці району, з них 7 чол. отримали звання Героя Радянського Союзу, а один став повним Кавалером орденів Слави.

На території району, як пам'ять про минулу війну, зберігається 37 військових поховань, в яких покояться більше 230 чол. загиблих…

Після визволення Полтавщини від німецьких окупаційних військ Карлівка стала місцем базування частин та формування авіаційних з’єднань різного призначення.

Першою до Карлівського аеровузла була передислокована 205 винищувальна авіаційна дивізія (з 8 січня 1944р. – Кіровоградська, з 27 жовтня 1944р. – 22 гвардійська Кіровоградська) 7-го винищувального авіаційного корпусу, 5-ї повітряної армії. До складу дивізії входили: 129-й гвардійський, 438-й та 508-й авіаційні полки. Головним завданням того періоду було забезпечення з повітря необхідних умов для форсування Дніпра.

На жаль, час перебування дивізії на Карлівщині, на сьогодні, достовірно не встановлено, але, скоріш за все, з 2 жовтня та, можливо, до середини листопада 1943 року.

20 січня 1944 р. - до Карлівського аеродрому було перебазовано 618 штурмовий авіаційний полк.

Слідом за ним прибули 805-й та 705-й…

Усі три полки увійшли до складу новосформованої, відповідно до наказу, 23 квітня 1944 р. 197 штурмової авіаційної дивізії (на літаках «Ил-2»), яка розпочала бойові дії на 1-му Білоруському фронті 7 липня 1944 року.

В рамках операції «Френтік»:

1. З кінця травня – початку червня та, ймовірно, до листопада 1944р. на території Карлівського аеровузла базувався та ніс бойове чергування (вдень) 101-й винищувальний авіаційний полк (на літаках Р-39 – «Аерокобра») зі складу 329-ї Керченської винищувальної авіадивізії, яка розпорядженням командуючого 8-ї повітряної армії від 25 травня 1944р. була передана в оперативне підпорядкування командиру 310 винищувальної авіадивізії ПВО (на літаках «Киттихаук»).
2. З травня та, ймовірно, до грудня 1944р. на Карлівському польовому аеродромі базувалася та несла бойове чергування (вночі) одна із ескадрилій 802-го винищувального авіаполку 310 винищувальної авіадивізії ПВО.

• інші ескадрилії (та штаб полку) знаходилися на Полтавському аеродромі. Їхні льотчики, на відміну від карлівських, не були навчені веденню бойових дій вночі, тому здійснювали чергування тільки вдень.

Жовтень 1944 – 27 березня 1945рр. – Карлівка була місцем формування та тимчасового базування 3-ї (після війни – Бранденбурзька, нагороджена Хрестом Грюнвальда ІІІ ступеня) авіаційної дивізії винищувачів (на ЯК-9), 1-го змішаного авіаційного корпусу Війська Польського.

Рішенням виконавчого комітету Полтавської обласної Ради депутатів трудящих від 13 квітня 1957 року селище міського типу Карлівка Карлівського району віднесено до категорії міст районного підпорядкування. А рішенням від 10 серпня 1957 р. в смугу міста включено населені пункти: Довгалівку (Довганівку), Приточівку та Поділ.

Згідно з рішенням виконкому Полтавської облради від 8 червня 1962 року селища Жовтневе, Микитівка та Шевченківка включено до смуги м.Карлівка.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року – «Про укрупнення сільських районів Української РСР» до складу Карлівського району було приєднано всю територію та населені пункти ліквідованих Машівського, Чутівського, а також сільські ради: Коновалівська, Малонехворощанська, Михайлівська, Павлівська та Рясківська Нехворощанського районів.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 9 січня 1965 року – «Про внесення змін в адміністративне районування Української РСР» зі складу Карлівського було знову виділено Чутівський район. Він був відновлений у межах території та населених пунктів, що входили до його складу до об’єднання, а також додано Гряківську сільську раду, яка, починаючи з березня 1925 року, постійно належала до Карлівського району.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 16 грудня 1966 року – «Про утворення нових районів Української РСР» було новостворено Машівський район. До його складу увійшли 12 сільських рад об’єднаного Карлівського, дві сільради Новосанжарівського та одна Полтавського районів.

Розвиток сільського господарства та промисловості Карлівського району інтенсивно проводився за часів радянської влади. Здобутки того періоду беззаперечні. Піком економічного розвитку стали 60-70 роки минулого століття.

 

Старший науковий співробітник

Карлівського районного

історико-краєзнавчого музею В.А.Пилипець