В районній газеті «Життя і слово» 25 листопада 2016 року було оприлюднене рішення чотирнадцятої позачергової сесії міської ради щодо демонтажу пам’ятника М.В. Підгорному на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та листа Полтавської обласної державної адміністрації № 01-65/2279 від 08.11.2016 року. Разом з тим, з ініціативи міського голови Олександра Наконечного, в рішення було включено пункт про проведення запиту на громадську думку щодо необхідності встановлення реконструйованого пам’ятника Підгорному М.В., вже як видатному земляку, що сприяв розбудові м. Карлівка. Дана інформація була висвітлена в районній газеті «Життя і слово», на офіційному сайті міської ради та на сторінці Facebook.

Завдяки небайдужим карлівчанам, які вболівають за долю міста, його історичне минуле, 11 березня 2017 року відбулися громадські слухання, де було прийнято рішення про встановлення реконструйованого пам’ятника Підгорному М.В.

На захист нашого земляка, почесного громадянина м. Карлівка Миколи Вікторовича Підгорного став і старший науковий співробітник Карлівського районного історико-краєзнавчого музею В.А. Пилипець.

Слово на захист М.В. Підгорного

Ніхто з карлівчан не зможе дорікати автору цих рядків, що він не є активним прихильником декомунізації, скоріше навпаки. Зокрема, ним було підготовлено та опубліковано в Карлівській районній газеті цілий ряд пропозицій щодо перейменування вулиць міста з огляду на його історію (в більшості їх було схвалено міською радою), обгрунтовано повернення селищу Халтурине первісної назви – Мартинівка, підготовлено та опубліковано в карлівській газеті , двох полтавських періодичних виданнях та викладено в мережі Інтернет викривальну статтю «Ким був Василь Голобородько – мучеником чи карним злочинцем?» стосовно походження назви сучасного селища Голобородьківське від імені кримінального заброди з Котельви тощо.

Але те, що відбувається довкола питань, пов’язаних з долею бронзового погруддя двічі Героя соціалістичної праці, колишнього голови Президії Верховної Ради СРСР, почесного громадянина м.Карлівка за №1, нашого земляка Миколи Вікторовича Підгорного, на його глибоке переконання, хіба що тільки формально і дуже віддалено відповідає головним Положенням законів про декомунізацію, викликаючи гіркоту розчарувань місцевих мешканців та злу іронію з боку недоброзичливців.

Тож ким насправді був наш земляк і чим саме ми може йому дорікати?

Далі коротко про головне. Як відомо з біографії, у 1926 році він закінчив робітфак, а у 1931р. – Київський технологічний інститут харчової промисловості, після чого до 1939 р. працював на посадах старшого помічника, заступника головного інженера та головного інженера кількох цукрових заводів на території України. У квітні 1939-1940 рр. його призначено заступником наркома (міністра) харчової промисловості колишньої Української РСР. Тобто, жодним чином він не мав і НЕ МІГ МАТИ ніякого відношення ні до колективізації села, ні до страшного голодомору 1932-1933рр. ні до кривавих політичних репресій передвоєнного десятиліття…

Важливо зазначити, що на посаді заступника міністра харчової промисловості Української РСР Підгорний перебував і в 1944-1946 рр. Саме в той період він отримав, так би мовити, додаткове навантаження до своїх посадових обов’язків – був призначеним головним уповноваженим уряду УРСР по переселенню українського населення з території Польщі в Україну.

Ця подія стала приводом для декого з новоявлених «знавців» історії, особливо не переймаючись дослідженням суті та обставин подій того часу, огульно звинуватити його в насильницькій депортації та репресіях проти українського населення західних областей. Але, що мало місце насправді?

У 1944 р. уряд Польщі звернувся до колишнього Радянського Союзу з ініціативою надати право і можливість полякам безперешкодно переселитися в межі нових кордонів країни. Одночасно передбачалося і добровільне переселення українців, білорусів та литовців до своїх етносів на територію СРСР. По суті, то мав бути мирний взаємний обмін населенням.

Варто зазначити, що на той час польський уряд ще не був прокомуністичним та мав велику пересторогу щодо СРСР. На їх переконання такий захід мав би упередити на майбутнє нові територіальні претензії з боку віроломного сусіда.

Від Радянського Союзу цю угоду, не без певних вагань, підписав М.С.Хрущов.

Сучасних критиків М.В.Підгорного чомусь зовсім не збентежило те, що функції головного уповноваженого було покладено не на когось з високопосадовців НКВС, «СМЕРШу», контррозвідки чи якихось інших силових структур, а саме на заступника міністра харчової промисловості –АЖ НІЯК НЕ ФАХІВЦЯ З КАРАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ. Невже бракувало «майстрів заплічних справ?». Звісно ж, ні.

Насправді був потрібен вмілий господарник, який зумів би організувати прийом переселенців та, хоча б на перших порах, забезпечити їх найнеобхіднішим. Не варто забувати, що в Радянському Союзі карткова система проіснувала до початку 1948 р. Тож зовсім не випадково вибір зупинився на молодому та енергійному заступнику міністра харчової промисловості. Безперечно, в умовах тодішнього тоталітарного режиму не могло обійтися без певних негараздів чи утисків якихось категорій людей, на жаль, репресивні органи ніколи не припиняли свою бурхливу «діяльність» , але звинувачувати в цьому М.В.Підгорного було б зовсім безпідставно.

Станом на 31 жовтня 1946 р. з Польщі на територію України прибуло 482 тис.800 чол. етнічних українців. Слід зазначити, що багато з них не дуже

охоче покидали насиджені місця. Активний супротив чинили ОУН і УПА. Дійшло до збройних зіткнень з польською владою. Ситуація вкрай загострилася після вбивства 28 березня 1947р. заступника міністра оборони, генерала Кароля Сверчевського. Розпорядженням державної комісії з безпеки Польщі була створена оперативна група у складі близько 20 тис. вояків та проведена горезвісна операція «Вісла», яка набула характеру етнічної чистки українців. Цю операцію часто плутають з подіями 1944-1946 р. 3 серпня 1990 р. польський Сейм засудив події 1947 р. Перебуваючи з 1946 р. на новій посаді М.В. Підгорний, звісно ж, не мав і не міг мати жодного стосунку до всього того, що пов’язано з операцією «Вісла».

Дехто закидає Підгорному одну з провідних ролей в усуненні від влади М.С. Хрущова. Не вступаючи в широку дискусію, варто зазначити, що колишній соратник Сталіна не був таким вже «білим та пухнастим», як його сьогодні намагаються зобразити. Стоять і його підписи під смертними вироками 30-х років, не обійшлося без активної участі і в репресіях в Україні. Якось привселюдно Микита Сергійович кинув на адресу відомого поета Євгенія Євтушенка: «Не думайте, що ми розучилися арештовувати і розстрілювати». Бідолаху ледь не розбив параліч. Старожили пам’ятають, як багато було людей різних верств не задоволених політикою Хрущова, саме тому ніхто тоді не виступив на його підтримку. З приводу своєї відставки Микита Сергійович одного разу обмовився, що то таки був перший в Радянському Союзі випадок безкровної зміни влади. Мабуть це про щось та й свідчить.

Микола Вікторович Підгорний ніколи не був партійним ідеологом. Обіймаючи будь-яку посаду, він завжди залишався виключно господарником. Якось під час застілля з в’єтнамською делегацією Хрущов сказав про нього таке: «От ми взяли товариша Підгорного до Москви, дали йому високу посаду, а він як був, так і залишається цукровим інженером»

Сьогодні таку іронічну характеристику із вуст бувалого політикана доречно розглядати тільки, як позитив.

Ніхто не стане заперечувати, що 60-70-ті роки ХХ ст. стали піком економічного розвитку колишнього Радянського Союзу, який не оминув і наше місто та район. Саме в той період було збудовано школу № 4, нове приміщення районної лікарні, дитячі садки № 2 та №5 («Берізка»), кінотеатр «Мир», районний будинок культури, більшість житлових багатоповерхівок, готель, універмаг, автовокзал, розпочалася газифікація Карлівки, чи не вперше в області всі села було з’єднано з районним центром асфальтованими дорогами, з’явився телевізійний ретрансляційний центр та дуже багато іншого, до чого ми давно звикли і без чого вже неможливо уявити сучасну Карлівщину. Хто б що не говорив, але в усьому цьому, безумовно, присутня частка самовідданої праці і нашого видатного земляка, створена ним і тоді, коли він обіймав найвищу державну посаду – голова Президії Верховної Ради СРСР (1965-1977 рр.) і, коли перебував на інших відповідальних постах.

Не є виною М.В. Підгорного, що народився на початку ХХ, а не ХХІ ст. Він віддано трудився на благо тієї країни, в якій жив, бо іншої в нього не було і бути не могло. Ніхто ніколи не називав і не назве його корупціонером. Звання двічі Героя соціалістичної праці Микола Вікторович заслужив не за гучні промови на з’їздах КПРС, а за вклад в процвітання держави та реальне покращення добробуту громадян.

Він і дітей своїх виховав у пошані до праці. Сьогодні одна з вулиць м.Харків названа на честь його сина Анатолія. Рідні Миколи Вікторовича Підгорного завжди підтримували тісний зв’язок з Карлівкою. До районного музею ними передано немало безцінних мистецьких робіт, які нині являються гордістю карлівчан. Як сьогодні дивитися в очі цим достойним людям?

Ми не можемо і не маємо права викреслити минуле цілого покоління, як це вже намагалися робити за часів комуністичного режиму, який ми сьогодні засуджуємо, бо тоді зовсім буде незрозуміло – звідкіля ж ми самі взялися.

Микола Вікторович Підгорний ніколи не був і сьогодні не є для карлівчан (та й не тільки) представником тоталітарного режиму, бо жодним чином не заплямував себе ні невинною кров’ю, ні будь-якими злочинами проти людяності, ні якимись недостойними вчинками або непродуманими державницькими рішеннями (до речі, на відміну від М.С.Хрущова).Він був і залишається нашим почесним земляком, одним із нас. Пам’ять про нього насправді є символом того, що і в найскладніші часи (а хіба зараз вони легкі?) завжди залишається місце для позитиву і за будь-яких обставин хтось-таки має нести нелегку ношу відповідальності і за людей, і за країну. Хіба це не актуально і сьогодні? То може таким людям слід дякувати а не ганьбити їх.

Тож давайте разом збережемо пам’ять про нашого видатного земляка і нехай бронзове погруддя на гранітному п’єдесталі (витвір митців, чиї імена відомі по всьому світу, нічого подібного ні в Карлівці, ні де-інде не існує) буде нагадуванням про це.

Позитивне рішення Карлівської громади не буде суперечити ДУХУ і ГОЛОВНИМ ПОЛОЖЕННЯМ законів про декомунізацію та відкриє дорогу до відновлення історичної справедливості. А що, як не це, надихає людей та якнайкраще згуртовує суспільство?!

Старший науковий співробітник

Карлівського районного

історико-краєзнавчого музею

Пилипець В.А.